1. Skip to Menu
  2. Skip to Content
  3. Skip to Footer

Напрямками медичної діяльності відділення є діагностика та лікування:

  • «дитячих» інфекцій (кір, краснуха, вітряна віспа, епідемічний паротит, скарлатина);
  • гострих респіраторних захворювань (грип, аденовірусна інфекція та ін.) та їх ускладнень;
  • нейроінфекцій (менінгококова інфекція, різної природи менінгоенцефаліти та ін.);
  • стрептококових інфекцій (ангіна, бешиха та ін.);
  • герпетичних інфекцій (цитомегаловірусна, інфекційний мононуклеоз);
  • тропічних інфекцій (малярія, філяріатози та ін.);
  • опортуністичних інфекцій;
  • інших інфекцій (бореліоз або хвороба Лайма, токсоплазмоз, легіонельоз, пневмонія та ін.).

Госпіталізація у стаціонарне відділення повітряно-крапельних інфекцій бійців АТО має свої особливості. Зазвичай у бойових умовах бійці не звертають уваги на «несуттєві», як вони вважають, скарги. І вже потрапивши в госпіталі через поранення, паралельно обстежуються та лікуються від тих чи інших інфекційних захворювань, що затягнулись.

На щастя, завдяки прогресу медицини летальність від інфекційних захворювань різко знизилась у порівнянні з війнами минулого. Історія свідчить, що невідворотні втрати від епідемій у війнах XVII-XIX сторіччя в 2-6 разів перевищували бойові втрати. Сучасна медицина подолала цю тенденцію. Та у польових умовах зони АТО постійне переохолодження, фізичне виснаження, стрес, безсоння, сприяє зниженню імунітету та резистентності організму.

Переважна більшість наших пацієнтів опиняється у відділенні з захворюваннями верхніх дихальних шляхів (гострі респіраторні захворювання, ангіни, пневмонії). Трапляються також і інші нозології, зокрема вітряна віспа, інфекційний мононуклеоз, вітряна віспа, бешиха.

Частина військовослужбовців хворіє, повертаючись на ротацію чи у відпустку. Організм бійців, загартованих суворими військовими буднями, після спілкування з синами, доньками, племінниками та похресниками не завжди в стані встояти перед «дитячою» інфекцією – вітряною віспою. Отож, щоб не стати джерелом інфекції в власній родині, солдати та офіцери змушені були перебувати на карантині в умовах відділення повітряно-крапельної інфекції.

Окрім того, за останні роки в Україні зросла захворюваність на Лайм-бореліоз. Оскільки джерелом інфекції є кліщі, то поєднання сезону їх активності (весна-літо) з військово-польовими умовами  стало причиною госпіталізації кількох військовослужбовців із проявами даної хвороби. І якщо  видалення кліща, обробка рани та навіть первинна профілактика відбувались на передовій, то повний курс антибактеріального лікування проходив в умовах інфекційного стаціонару НВМКЦ «ГВКГ». В усіх випадках лікування завершувалось повним регресом клінічних проявів Лайм-бореліозу.

Серед учасників АТО, які лікувались в нашому відділенні був і випадок інфекційного мононуклеозу цитомегаловірусної етіології. Хвороба не часто зустрічається і в мирному житті. Та завдяки потужностями лабораторного центру (зокрема ПЛР-лабораторії) була можливість вчасно поставити діагноз та провести повний курс лікування пацієнта.

На щастя, серед хворих не було важких випадків, проте кожний такий пацієнт потребував не тільки повноцінного обстеження, якісного лікування, але й особливого підходу та турботи з боку медичного персоналу. Тепла затишна палата, увага з боку родичів та волонтерів давала змогу повноцінно насолодитись перевагами мирного життя. Та особливо затяті бійці і тут не зраджували собі: «Лікарю, виписуйте мене швидше, бо завтра мої хлопці їдуть на Схід. Як же так, вони будуть там, а я тут…».

З моменту початку конфлікту на Сході у відділенні повітряно-крапельної інфекції пролікувалось більше ніж півсотні учасників АТО.

Заснуванню київського військового госпіталю сприяли безперервні війни і їхні наслідки, заходи пов'язані з підготовкою до війни проти Туреччини: будівництво фортеці та інших оборонних споруд; часті походи військ, табірні збори і погані соціальні умови вояків. Це викликало високу захворюваність і необхідність заснування стаціонарних лікувальних установ.
В 1755р. спадкоємцями Петра І у Печерській частині Києва іменованою ”слободою”, був відкритий ”... польовий госпіталь для лікування військових чинів з військових батальйонів російської армії, для людей убогих, старих, духовних і світських, людей лицарських на послугах наших у різних битвах покалічених”.
10 червня 1755р. указом сенату медичної канцелярії Російської імперії “...у Києві, яко місті знатному і багатолюдному шпиталь заснувати хоча б на 50 чоловік хворих і до оного визначити комісара, а для хворих доктора, якому гарнізонних полків хворих у нагляд доручити, лікаря одного й аптекаря одного”.
Спочатку госпіталь складався з 3-х відділень: ломотного /травматологічного/, порожнинного /хірургічного/ і пропасного /інфекційного/.
Характерними інфекційними захворюваннями у XVIII - XIX століттях були: висипний тиф, бугорчатка /туберкульоз/, холера, чума. Хворі на різні інфекції лікувалися у госпіталі з періоду його створення. У зв'язку з цим госпіталь завжди був переповнений і адміністрація постійно мала складнощі з розміщенням даної категорії хворих навіть після побудови нового госпітального корпуса /1842р./. В різні роки ця проблема вирішувалася по-різному: спочатку хворих розміщували разом з іншими хворими і, у кращому випадку, для них виділялися окремі палати, в подальшому - будувалися літні бараки, орендувалися приміщення поза територією госпіталю.
У 1770-1771рр. Київ відвідав полковий лікар Йоганн Лерхе, який написав: «Заклад, що займає простір, був вибудований з дерева, крім деяких будівель, і складався з дев'яти великих корпусів, які до тисячі хворим могли знаходити місце». Він прибув для ліквідації епідемії ”морової виразки” /14 жовтня 1770р./ і констатував, що ніяких запобіжних заходів не було прийнято. Чума швидко поширювалася на Подолі, цивільний люд вільно пересувався по місту і саме цим являв джерело поширював інфекцію. Коли епідемія почала поширюватися на Печерськ, генерал-губернатор наказав послати на Поділ для боротьби з чумою лікаря госпіталю Митрофанова з декількома хірургами і командою, що складала 50 солдатів. Тоді вперше госпіталь набув статусу ”холерного”. Надалі, у 1792р. госпіталь ввійшов до складу армії, яку очолював А.В.Суворов, та перейменувався у ”постійний воєнно-польовий”.
З 1811 р. в Києві почалася розбудова Старого міста і Печерська, проте санітарний стан міста не поліпшувався, особливо страждав Поділ.
До 30-х років ХІХ ст. лютували епідемії віспи, тифу у різних формах, проносів, не говорячи про постійні хвороби (сухоту, запалення, скарлатину, малярію). Щороку гинула від віспи значна кількість населення (найбільша смертність відзначена у 1810 і 1826 рр..), дизентерія лютувала майже постійно. Особливо згубні були роки, що збігалися з пересуванням військ (1826, 1827, 1828, 1831). Однією з причин хвороб визнавалася вода у колодязях, ”... неприємна для смаку і до вживання негідна”, тому віддавали перевагу річковому та струмковому водопостачанню. У 1830-1831, 1847, 1852-1853 і 1855р. у Києві зареєстровано епідемію холери.
З доповіді Київському військовому губернаторові Г.Л.Княжніну ”Про смертність у Київському військовим госпіталі 1827-1829рр.” відомо:

  • 1827р. - загальна кількість хворих складала 600-700 чіл., з них: одужало - 76, померло - 546;
  • 1828 р. - одужало - 1051, померло -847;
  • січень 1829р. - померло від дизентерії 106 чоловік;
  • лютий 1829р. прибуло у госпіталь 200 полонених з війська турецького, з яких померло від захворювань з поносом 28 чоловік, у березні - 33 чоловік.

В документі зазначено, що причиною смерті військових канонистів були захворювання з проносом, лихоманкою, цинга з виразками, сухотка.
Під час епідемії холери на Півдні Росії Київський госпіталь брав участь у роботі спеціально створеної урядової комісії, відомої під назвою ”Епідемічної комісії для ліквідації холери - morbus”. За розпорядженням Військового Міністра у комісії, очолюваної генерал-майором Івановим, для участі у ліквідації холери в деяких губерніях (у Саратові), з госпіталю у вересні 1830р. були направлені лікар-ординатор, штаб-лікар, колезький радник Волчанецький та аптекарський гезель Бурхард з двома аптекарських учнями. (Справа N123 і 124, Київського Військового Губернатора, 1830р., лист 1-3.)
З 1835р. по 1841р. активно будується та зміцнюється положення госпіталю. Водночас медичне забезпечення населення здійснювала Кирилівська міська лікарня, яка була відкрита у 1803р. Це були єдині лікувальні заклади Києва того часу. Згодом був відкритий університет Святого Володимира /1834р./, в складі якого через 7 років розпочав роботу медичний факультет.
8 травня 1844 р. професор Ф.С. Цицурин очолив нову кафедру терапевтичної клініки із семіотикою при медичному факультеті, йому ж було доручено тимчасове викладання приватної патології і терапії ”у повному обсязі надалі до визначення іншого викладання, без особливого, утім, за цю працю винагороди”. Наукові дослідження та пошук професора і його учнів були присвячені головним чином розробці семіотики, діагностики холери, внутрішніх і шкірних хвороб, лікувального застосування мінеральних вод.
У 1847 році вчена рада університету клопотала про відкриття клінік на базі госпіталю. Тоді ж було затверджене «Положення про клінічні відділення». У ньому визначено, що при госпіталі існують клінічні відділення: терапевтичних, хірургічних, нашкірних хвороб та судово-медичне.
У вересні 1847 р., коли страшна епідемія холери наближалася до Києва, разом із побудовою тимчасових лікарень був утворений ”Учений комітет” із професорів медичного факультету: Ф.С. Цицурина (терапевт), А.П. Вальтера (анатом) і Н.І. Козлова (патолог). Перед ними була поставлена задача ”лікування хворих і об'єктивного вивчення хвороби”. Вивчення умов, що сприяли поширенню холери, клінічної симптоматики, хімічного дослідження крові і випорожнень хворих (1680 осіб) у різні періоди хвороби, вівісекції трупів загиблих від холери привело до складання ”Ученим комітетом” “Медичного звіту про холерну епідемію у Києві 1847р”. Цей звіт знайомить нас із представленнями лікарів тієї епохи про епідемічні захворювання. З приводу можливих шляхів поширення епідемії вони писали: ”... чим далі від міазматичного впливу ріки, тим менше сприйнятливість до холери; ... ми не вважаємо себе вправі виразити нашу рішучу думку відносно контагіозного походження холери і можливості її поширення через повідомлення від одного суб'єкта до іншого; число спостережень... досить незначно; ... найближчі причини, що сприяють до холери, знаходилися, вочевидь, у роді життя, дієтичному змісті і заняттях бідного класу людей; ...холера в людей худосочних, венеричних, коростявих, скорбутных, туберкульозних і золотушних зустрічається частіше.” (Зі статті В.И. Бородулина, В.П. Бревнова, 1997р. «Факультетська терапевтична клініка університету Св. Володимира: формування Київського наукового центра вітчизняної терапії»).
Епідемія холери у військах, по оцінці головного доктора Київського військового госпіталю (статського радника) Миколи Чорнобаєва, розвилася починаючи з червня 1847 р. коли хворі госпіталізувалися під різними діагнозами, хоча це і була очевидна холера, але це анітрошки не бентежило керівників санітарної служби і не викликало тривоги в начальника госпіталю, що протягом декількох місяців спокійно звітував про всі захворювання, що надійшли у госпіталь. Смертність по госпіталю за цей час складала 8,3% від загальної кількості. Така велика смертність серед хворих холерою може бути пояснена пізньою госпіталізацією та похибкою діагностики. Найбільш страждала категорія нижніх чинів й нестройових - 90,3% від загальної смертності від холери.
У 1847 - 1848р. у зв’язку з епідемією холери було розгорнуто 2500 ліжок. Хворих розташовували у декількох холерних відділеннях, не тільки у нових госпітальних корпусах, але й у круглій башті, редуті №1, у північній напівбашті та капонірах.
В структурі захворюваності у 1849-1850рр. головне місце займала ”перемежуюча лихоманка”, її частка складала 25% від усіх хворих. Багато хто з хворих врятовані одним хініном, також застосовувалися електромагнетизм і підсмажена поварена сіль. Друге місце посіли тифозні гарячки.
На початку 1849р. Військова Рада Київського Округу прийняла положення ”Про заснування клінічного відділення для практичних занять вихованців Університету Св. Володимира при госпіталі”. ”Професори медичного факультету університету Св. Володимира за призначенням Ради Університету читають у палатах Київського військового госпіталю біля ліжка хворих клінічні лекції по терапії, хірургії, анатомії патологічній і судовій медицині» - так говорить перший параграф положення. По цьому положенню професор зобов'язаний був виконувати посаду ординатора госпіталю й одночасно був завідуючим госпітальним клінічним відділенням. «У повагу занять професорів по університеті» професор звільнялася від чергувань по госпіталі, щоб ці чергування несли призначені їм гідні студенти, якими він повинний був постійно керувати. Про виділення палат для хворих і для занять, про їх оснащення був виданий наказ по госпіталю від 14 квітня 1849р., що передбачав усе до дрібниць. У одному з пунктів цього наказу говориться: «Оскільки ці відділення призначені для важко хворих, то у палатах оних повинні знаходитися по два штекбекена і 4 уринніка. У терапевтичну клініку призначити поверх того 8 склянок скляних ...»
У 1851 р. головний доктор Київського військового госпіталю (статський радник Чернобаев) у відповідь на запит медичного департаменту Військового міністерства про роботу клінічних відділень подав рапорт, у якому вбачав позитивну користь для хворих заснування цих клінік. Однак, він заперечував проти виконання професорами клінік обов'язків ординаторів госпіталю, тому що маючи багато обов'язків по університеті і знаходячись від госпіталю на відстані 6 кілометрів фактично виконувати ці обов'язки вони не можуть. У рапорті він пропонував заснувати посаду асистентів у клінічних відділеннях з числа постійних ординаторів госпіталю. Враховуючи останнє 22 вересня 1851р. були затверджені нові правила для клінічних відділень при Київському військовому госпіталі, згідно яких засновувалася посада асистента, що виконував всі обов'язки ординатора.
На регулярних медичних нарадах лікарів госпіталю обговорювалися питання по боротьбі з малярією, гостро заразними хворобами - грипом, дизентерією, тифами, піднімалося питання про “епідемічний гастроентерит”, що поширювався у таборах на Сирці. Треба думати, приймаючи до уваги рівень знань того часу, що під личиною цієї хвороби приховувалися як харчова токсикоінфекція, так і дизентерія.
Під час Кримської війни у 1856р. професори С. А. Алфер’єв і Ф.Ф. Меринг були відряджені у місця розташування південної армії для надання допомоги тифозним хворим і для вивчення на місці як у росіян, так і у союзних військах тифозної епідемії.
Необхідно відзначити, що військові лікарі м. Києва брали участь у боротьбі з холерою задовго до утворення у Київському госпіталі інфекційного відділення. Так у газеті ”Киянин” за 1865 р., у зв'язку з загрозою холерної епідемії, приводилися надзвичайно цікаві дані профілактичного, лікувального й організаційного порядку, а також утримувалися зведення про участь військових лікарів у боротьбі з епідемією холери, що розігралася, на Україні. ”Є підстави думати, що холера з'явиться у Києві, тому що місто Бердичів уже заражений. Наука про холеру останнім часом зробила успіхи: доведено, що вона заноситься людьми за допомогою випорожнень хворих. З цих вивержень розвивається зараза, яка випаровується, будучи прийнята легенями, робить холеру серед інших осіб... З появою поносу потрібно лягти у постіль, приймати м'яту і холерні краплі, класти теплі припарки на живіт”. Робиться ряд організаційних висновків: варто очистити місто від бруду, для цього ”необхідно час і вплив досвідчених людей на народ, потрібно, так сказати, диктатура освіти і гігієни... Хвороба вимагає помірність у всіх відносинах... утриматися від надмірності у вживанні спиртних напоїв, усякого роду гульби, урочисті обіди досить шкідливі... З метою негайного надання первісної допомоги вдома улаштовані при всіх Київських аптеках чергування лікарів і призначені спеціальні екіпажі при них. Усякому захворілому потрібно буде лише повідомити у аптеку своєї частини міста і черговий лікар з усіма потрібними медичними посібниками зробить свою допомогу... Імена лікарів і адреси аптек будуть вчасно оголошені жителям... На закінчення вважаємо потрібним повторити, що холера сама по собі не заразлива; проте заразливі, через деякий час, усі виділення хворого (сеча, блювота, випорожнення). Пропонуємо засипати їх негашеним вапном у особливих ямах”.


Хворі у госпіталі у той час були розміщені у великих просторих казематах з коридорною системою, грубним опаленням і недостатньою вентиляцією. У зимовий час приміщення опалювалися залізними печами або кахельними камінами, при цьому палати постійно наповнялися димом. Відкривання кватирок для провітрювання від диму викликало протяги, згодом чого хворі часто застуджувалися, захворювання ускладнювалися запаленням легень, ангінами й іншими захворюваннями. Коридорна система розташування палат у госпіталі не давала можливості ізоляції інфекційних хворих, згодом чого часто виникали внутрішньогоспітальні інфекції висипного тифу і холери. Так, наприклад, під час епідемії холери 1847-1848рр. з 1045 холерних хворих, що знаходилися на лікуванні у госпіталі, 220 - занедужало у госпіталі. Під час холерної епідемії у 1871р. з 744 хворих холерою занедужало перебуваючи в госпіталі 240 чоловік.
Таке положення клінік госпіталю залишалися до 20 лютого 1871 року, коли було затверджено ”Положення про клінічні відділення”. При госпіталі знаходяться й існують за його рахунок клінічні відділення: терапевтичних, хірургічних, судово-медичне, нашкірних хвороб, виводиться у окреме крило інфекційне відділення. Кожне відділення знаходиться у завідуванні одного з професорів університету. Про обрання професора завідувачем університет повідомляє військово-медичного інспектора округу і головне військово-медичне керування - для звіту. Професори - завідувачі, були «понад комплектними ординаторами з одержанням грошового змісту від госпіталю нарівні з усіма лікарями військового відомства». У допомогу професорам призначалися асистенти з числа штатних ординаторів госпіталю на вибір ученої ради університету за згодою військово-медичного інспектора округу.
На завідувача клінікою покладалися обов’язки ”...викладати клінічне навчання про розпізнавання і лікування хвороб. Для хворих, що підлягають огляду повинні виділятися дві-три палати, облаштовані всім необхідним для огляду, а для огляду по спеціальних хворобах приділялися особливі палати. З навчальною метою студенти і лікарі залучалися до вівісекцій. Для клінічних лекцій виділялися теж спеціальні палати”. У цей період до госпіталю відряджалися на удосконалення лікарі з інших госпіталів, лазаретів і військових частин, що значно сприяло підвищенню їхнього теоретичного рівня.
З записів проф. Ф.Ф. Меринга, директора Терапевтичної клініки з 1865р.: ”Клінічні заняття в даний час ведуться в такий спосіб. Два рази у тиждень, у присутності студентів, виробляється прийом прихожих хворих, з яких цікаві для клінічного викладання утримуються у клініці. З 1867р. по 1883р. усього прихожих хворих було 5942 осіб або 396 чоловік на рік. Крім щоденного огляду клінічних хворих у присутності студентів три рази у тиждень читаються лекції біля ліжка хворого. В даний час директор госпітальної терапевтичної клініки прийняв на себе викладання хвороб нервової системи й інфекційних. Теоретична лекція читається один раз на тиждень. Клінічні хворі долучаються для спостереження студентам по черзі. Кожен студент протягом навчального року має в такий спосіб по 2 хворих”.
З 9.11.1866р. - зав. госпітальною терапевтичною клінікою був обраний доцент медико-хірургічної академії В.Т. Покровський - учень і послідовник Боткіна. Він основоположник методики викладання «...друга година демонстративного викладання незрівнянно корисніше чотирьох годин теоретичного». Він розробив програму викладання терапії, що збереглася, у принципі, і в даний час. Вона передбачає вивчення на 3-м курсі «клінічної методології», тобто мистецтва обстеження хворого, на 4-м - науковій клініці зразкової, на 5-м у великому госпіталі вивчати індивідуальну і статистичну сторони хвороби. Помер 14 січня 1877р.. заразившись у клініці біля ліжка хворого висипним тифом, вивченням якого він переважно займався в останні роки.
У даний період лікарі госпіталю прагнули знайти обґрунтування причин виникнення масових захворювань і епідемій. Відомо, що у 1882р. було організоване вивчення причин захворюваності черевним тифом у 131 Тираспольському стрілецькому полку. При цьому встановлено, що основною причиною є скупченість військових чинів і антисанітарні умови: «...погане харчування, антисанітарний стан приміщень і скупчене розміщення нижніх військових чинів, їхні часті переохолодження й ін. - сприяли збільшенню кількості хворих». У своїй роботі лікар госпіталю Томашевский на основі детального вивчення цієї епідемії вказував, що «...порівняно з величезною масою спостережень і описів епідемій і ендемій черевного тифу - незначне число експериментальних досліджень і недостатній розвиток підсобних методів мікроскопічних досліджень мікроорганізмів, що з'явилися, на думку деяких авторів, причиною багатьох інфекційних захворювань». Поряд з цим малося багато спостережень різних авторів, що вважали основною причиною поширення інфекційних захворювань «тифозна отрута». Однак шляхи, за допомогою яких він проникає у організм людини і викликає захворювання, не цілком були з'ясовані. Багато хто зі спостерігачів вважали і висували теорію поширення інфекційних захворювань як контагіозних, безпосередньо переданих від людини до людини, наприклад - висипної і черевний тифы; інші висловлювали думку про можливості передачі інфекції через продукти, посуд, і, деякі - через воду. Лікар Мочковский, працюючи у госпіталі, спробував розібратися у етіології деяких інфекцій і на доказ привів свої особисті спостереження з практики боротьби з епідемією черевного тифу у 131 Тираспольському полку. У своїй роботі він докладно описував послідовність розвитку епідемії, і шляхи, по яких він йшов, з'ясовуючи щиру причину, що викликала епідемію і ліквідацію неї. Військові лікарі узагальнювали досвід роботи, накопичували цей досвід і передавали іншим. Такий був стиль роботи військових лікарів у Київському військовому госпіталі.
У 1882р. у госпіталі лікувалося 7207 чоловік, з яких 18,06% були інфекційними хворими. У рядові інфекційних захворювань перше місце по численності хворих належить, як і в минулі роки, «перемежным лихоманкам» (епідемічної хвороби для м. Києва і його околиць), а саме - 62,8% від загального числа інфекційних хворих приходиться на долю малярійних захворювань, друге місце займають тифозні процеси - 14,6%, за ними - дизентерія 5,6%. Смертність від інфекційних хвороб: загальна -2,71%; по окремих хворобливих формах: від тифу - 11,91%, від дизентерії - 9,59%, від віспи -14,44%.
Під час епідемії холери у м. Києві у 1881р. госпіталь розгорнув літні бараки для холерних хворих, тому що підготовлених приміщень було не достатньо, а хворих часто переводили у цивільні лікарні. При переводі хворих, як вказується у архівних документах, переправлялися і всі їхні особисті речі.
Так було до 1882р., коли було побудовано літнє приміщення для заразних хворих. До цього періоду і відносять власне інфекційне відділення.
Зі статті Б. Козловского «Епідемія дизентерії у військах у Києві у 1883р.» - доктором Зразковим у київському госпіталі був застосований новий метод лікування дизентерії під час епідемії 1881 і 1882р. м., результати його повідомлені на засіданні Суспільства Київських лікарів 19 грудня 1882р. Він полягав у очищенні кишечнику за допомогою проносних (01. Ricini), для зменшення хворобливої перистальтики кишечнику призначали амигдалин у емульсії з опієм і зігрівальний компрес на весь живіт; для зменшення частоти і болючості тенезмов, уживали местно холод у виді крижаних суппозиториев.
Д.К.Заболотный, покликаний на військову службу у 1895р. після закінчення медичного факультету, покликаний у 132 Бендерский полк. Є дані, що у цей час він був спрямований у Київський військовий госпіталь і проходив службу у очному й інфекційному відділеннях. У цей час у госпіталі робили прості клінічні аналізи, що здійснювалися лікуючими лікарями у відділеннях. У період 1896-1904рр. Д.К. Заболотный написав роботи: «Новий метод бактеріологічної діагностики», «Серодиагностика при черевному тифі». У 1896р. йому доручили створити лабораторію у госпіталі (була створена бактеріологічна). У 1893р. холера з'явилася поблизу Києва. Тоді два молодих співробітники кафедри Д.К. Заболотный і И.Г. Савченко, провели на собі героїчний досвід. Вони собі прищепили ослаблену живу холерну вакцину, а через якийсь час - хвороботворну культуру. Утворені в їх крові специфічні протихолерні антитіла сприяли попередженню захворювання. Так уперше була доведена ефективність пероральної імунізації проти холери. Завдяки Д.К. Заболотному виникли перші самостійні кафедри епідеміології: перша - у Петербурзі (1898), друга - у Одесі (1920).
У 1891, 1892 і 1910рр. всі інфекційні хворі були переведені з фортечних будинків у спеціальні бараки, були розгорнуті холерні відділення, у яких проходили лікування 139 чоловік, у тому числі 130 військових чинів - з них умерло 30 чоловік (23%). Багато заразних хворих зосереджувалося у госпіталі у 1919р., їхня кількість доходила до 600. Розміщалися вони у Прозоровской вежі.
У 1908р. госпітальним холерним бараком завідував професор М.П. Нещадименко. Він вперше у Росії, у 1906р. у період епідемії черевного тифу серед солдатів, виділив брюшнотифозную паличку з Дніпра. У 1914р. М.П. Нещадименко брав участь у проведенні перших щеплень проти черевного тифу серед солдатів.
У першій половині 20-го сторіччя госпіталь продовжував удосконалюватися і розвиватися як клінічний. Він усе більше отримував риси установи, що з'єднує практичну діяльність з наукової.
У відділенні розроблялися нові методики лікування. Так, прикомандирований з Тульчинского військового госпіталю штаблекарь Севиллов вивчав ефективність вологих укутувань тифозних хворих. Цей метод обговорювався на зборах лікарів і одержав схвалення. З пояснювальної Севиллова генерал-губернаторові: «...На мою думку тифозні гарячки, цинга у гострому виді, належать до хвороб, сутність яких складає у розкладанні, що починається, гнитті органічної матерії (справедливість цього мого припущення здається достатньою), доводиться досить смердючими випарами і випорожненнями цих хворих і виробляюча хвороба цю причинами, якось: недоброякісна їжа і питво, випарами безлічі людей у одному місці, зіпсований сире повітря і т.д.). Отже і всі засоби протидіючому цьому розкладанню, якось: холод, наскрізний вітер, мінеральні кислоти, спиртні речовини і т.п. повинні вже умоглядові, теорію, мати гарний успіх у лікуванні їхній, що і досвідом цілком підтверджується».
У 20-м сторіччі госпіталь був учасником таких подій: імперіалістичної війни, Жовтневої революції, громадянської війни, війни з Польщею, ВВВ.
У період громадянської війни умови роботи були важкі, тому що крім наявності великої кількості хворих нерегулярно доставлялося паливо, у палатах було холодно.
В роки Першої світової війни госпіталь залишався на колишнім місці й обслуговував, переважно, війська Південно-Західного фронту. На самому початку війни багато кадрових лікарів госпіталю вибули на укомплектування різних формувань, на їхнє місце прийшли лікарі з цивільних лікувальних установ. Госпіталь був розгорнутий більш ніж на 5000 ліжок. Зі спогадів А.П.Воінственського, госпіталь з перших днів війни різко розширився і кількість хворих у ньому у окремі періоди досягала 20000 чоловік. Він займав цілий ряд додаткових приміщень поза госпіталем, де розміщалися хворі бешихою, черевним і поворотним тифом. У Прозоровській вежі було розгорнуто відділення висипного тифу.
У період лютневих буржуазних, Великої Жовтневої революцій і громадянської війни у КВГ лікувалося до 2000 чоловік, а іноді кількість хворих значно перевищувало цю цифру.
У цей час госпіталь відіграє роль санітарного кордону, покликаного полегшити боротьбу з інфекційними захворюваннями. Крім російських хворих і поранених у госпіталі лікується також багато військовополонених, серед яких лютувала епідемія черевного, висипного і поворотного тифу.
У 1914р. у зв'язку з війною і підвищеною інфекційною захворюваністю за згодою Київського окружного інспектора обладнався госпіталь для інфекційних хворих у приміщенні клінічного містечка на Батиєвій горі - Госпіталь N19.
У 1919р. лише в одній Прозоровській вежі утримується 600 заразних хворих. За даними П.А. Фіалковського у 1919-1920 р.р. кількість розгорнутих інфекційних ліжок доходить до 7600. Умови роботи були важкими, постачання медикаментами, перев'язувальним матеріалом, паливом відбувалося нерегулярно, у палатах було холодно, хворі ходили у старій білизні, зношених халатах. По спогадах співробітників, на всі відділення для черевного тифу хворих у цей період приходилася 1 чергова м/с і у відділенні був 1 термометр.
У 1919 році на посаду начальника інфекційного відділення Київського військового госпіталю призначається приват-доцент терапевтичної клініки медичного факультету Київського університету ім. Святого Володимира Макс Мойсейович Губергриц, яку він очолював два роки. За цей період він багато вніс у вивчення питань пропедевтики інфекційних хвороб. У 1920 році за рекомендацією В.П.Образцова, вчена рада медичного факультету Київського університету обирає його завідувачем кафедрою приватної патології і терапії внутрішніх хвороб, об'єднаної в 1928 році з кафедрою діагностики в єдину пропедевтичну терапевтичну клініку. Одночасно з цим, у 1926 і 1927 роках він керував і клінікою інфекційних хвороб Київського медичного інституту.


У 1920 р. госпіталь відновлюється від руйнувань після громадянської війни.
У 1921-22р. інфекційне відділення розташовувалося поза територією госпіталю у Прозоровсікій вежі, а у 1923р. воно переводиться на територію госпіталю. Начальниками відділення у цей період були професори Бушуєв, Ребров, Кондратьєв.
У 1923р. начальником відділення був призначений бригадний лікар А.И. Воінственський - який багато працював задля удосконалення матеріальної бази, професійної підготовки лікарів, середнього і молодшого мед. персоналу.
У 1928р. госпіталь перетворюється в “окружний військовий госпіталь України” на 1000 ліжок. Це був 1-й окружний госпіталь на Україні.
У 1937р. при діяльній участі А.П. Воінственського для інфекційних хворих побудований нинішній будинок з боксованим плануванням. При ньому були обладнані і функціонували: лабораторія, рентгенівський і фізіотерапевтичний кабінети, перев'язувальна і мала операційна. Відділення стало навчальною базою для курсантів Військово-медичної академії, Військово-медичного училища.
З 1937р. почалося застосування у фтизіатричному відділенні штучного пневмотораксу, пневмоперитонеума /колапсотерапії/. Ініціаторами цих методик були начальник інфекційного відділення А.П. Воінственський і старший ординатор військовий лікар 1 рангу А.П. Вовк.
З початком ВВВ (1941 - 1945р.р.) - інфекційне відділення припинило роботу. Так, 9 липня 1941р. госпіталь був евакуйований у м. Харків, 13 вересня 1941р. - у м. Томськ як спеціалізований заклад у складі МЕП-47 Сибірського військового округу.
За роки ВВВ - співробітники госпіталю надали медичну допомогу більш 60 000 поранених і хворих. 81% що лікувалися повернулися на фронт. У даний період його колектив вніс великий вклад у боротьбу з інфекційними захворюваннями, характерними для воєнного часу (черевний, висипний і поворотний тифи).
У період війни терапевти госпіталю не припиняли ведення наукової праці, за допомогою консультанта госпіталю, професора М.М. Губергрица.
У 1944р. госпіталь повернувся з евакуації до місця постійної дислокації у м. Київ.
У 1944р. під керівництвом полковника м/с А.П. Воінственського відновлюється інфекційне відділення, що розпочало свою діяльність у 1945р.
З 1946р. в госпіталі була введена посада головного терапевта, що зайняв Г.И. Бурчинський, який очолив роботу всіх терапевтичних відділень. У цей період терапевтичний сектор був представлений 2 терапевтичними, інфекційним та туберкульозним відділеннями.
У 1961 році інфекційне відділення складалося з 2 відділень.
У 1965 році відповідно до Директиви Генерального штабу ЗС СРСР на базі Київського окружного військового госпіталю був сформований 382 військовий госпіталь для особливо небезпечних інфекцій, очолюваний М.М. Городецьким, що був передислокований авіаційним транспортом у Каракалпацьке вогнище холери.
3 серпня 1970р. у м. Києві був сформований «Інфекційний польовий пересувний госпіталь для надання допомоги населенню Астраханської області у ліквідації епідемії холери». 5 серпня 1970р. госпіталь був передислокований авіацією у м. Астрахань, розгорнувся у селищі Оранжереї, Ікрянінського району і 6 серпня 1970р. прийняв перших хворих. 19 вересня 1970р. госпіталь завершив свою роботу.
Ці госпіталі успішно виконали завдання керівництва СРСР: були вивчені клінічні особливості сучасної холери «Ель-Тор» і застосовані сучасні методи етіотропного і патогенетичного лікування хворих холерою. У роботі госпіталів брали участь інфекціоністи Київського військового округу (лікар А. Лукавий, медсестри В. Кожедуб, В. Коломийченко, В. Мурогіна, лаборант А. Засонова). Досвід роботи госпіталю в 1965 році був узагальнений М.М. Городецьким у кандидатській дисертації і розроблений новий штат інфекційного госпіталю особливо небезпечних інфекцій (ІГОНІ) на 200 ліжок.
З 1984р. ведеться будівництво зимового саду у інфекційному відділенні за допомогою шефів і АПО ім. С. Корольова, 2-поверхової прибудови до інфекційного корпуса на 6 боксів, установка крупнокадрового флюорографа /110*110 мм/.
Не пройшла повз госпіталь і аварія на Чорнобильської атомної електростанції. З перших її годин була сформована і відправлена у зону зараження медична бригада й у наступному виїжджали медики.
На підставі Директиви Головного штабу ЗС України від 1992р. 408 окружний військовий госпіталь з 1 листопаду 1992 р. перейменований у Головний військовий Ордена Червоної Зірки клінічний госпіталь МО України.
У 1993р. організований інфекційний центр, а з 1996р. сформована клініка інфекційних хвороб.
У інфекційних відділеннях трудилися і продовжують працювати досвідчені й поважні лікарі, яким постійно приходиться вести боротьбу з невидимим і підступним ворогом.
Один із них, «лікар від Бога» - М.М. Городецький, який закінчив Військово-медичну академію, кілька років служив лікарем у військах, а в подальшому на різних посадах у 408 ОВГ, нині ГВМКЦ «ГВКГ». За сумлінну роботу, за мужні і самовіддані дії під час ліквідації вогнищ холери і дифтерії, високу лікарську кваліфікацію він нагороджений хрестом «Знак пошани», «За мужність».
Начальниками інфекційних відділень були:
А.П. Воінственський 1923 - 1937 р., Авдєєв 1949 - 1952р., В.К. Казьмін 1952 - 1954р., К.Г.Тахчі 1955 - 1957р., Е.М. Алукер-Воінственська 1956 - 1959р., К.Л. Терман 1959 - 1969р., М.Ф. Топорков 1961 - 1966р., А.І. Кляус 1966 - 1969р., М.М. Городецький з 1968 по 2003р., В.С. Стельмах 1970 -1982р., О.О. Ярков 1982 - 1987р., В.Д. Дегтярьов 1987 - 1993р., С.А. Величко 1992 - 1996р.
В.І. Трихліб - начальник відділення реанімації для інфекційних хворих з 1995 по 1996р., В.Ю. Хиль, що очолює ВРІТ ІХ по теперішній час.
В.А. Пруський начальник відділення кишкових інфекцій - з 1992р. по 2005р.
В.І. Лисько начальник відділення повітряно-краплинних інфекцій з 1996 - по 2004р.
З 2003р. начальник клініки В.І. Трихліб, який став послідовником М.М.Городецького.
Разом з ними у різні роки працювали лікарі: Колесникова, Бородянська, Р.Н. Караваєва, А.А. Насєдкіна, А.С. Литовченко, В.И. Горбоконь, Бобрів, Л.А. Коломійчук, В.І. Курпіта та І.І. Цівина, а також медичні сестри: Фірсова, Юркова, Пятницька, Матросова, Котовська та ін.
Лікарем-інфекціоністом поліклініки продовжує плідно працювати досвідчений лікар А.І. Коркач.

У відділеннях постійно удосконалюється матеріально-технічна база, на її основі впроваджуються нові ефективні методи у комплексному лікуванні, розширюються показання для її застосування з метою профілактики попередження розвитку критичних станів і важких ускладнень. Робота у відділеннях побудована на активне виявлення в хворих передумов, тих які вимагають інтенсивної терапії, що дозволяє домагатися сприятливих результатів при лікуванні інфекційних хворих, і що важливо, - навіть знаходяться у вкрай важкому стані. Виходом узагальнення результатів лікування стала публікація багатьох наукових праць, ведеться робота над дисертаційними темами, зроблені доповіді на різних форумах - зборах головних інфекціоністів військових округів, груп військ і флотів, на з'їздах інфекціоністів. З 1982р. проводиться співробітництво і спільна робота з Київським НДІ епідеміології й інфекційних хвороб - по попередженню захворювань вірусним гепатитом у закритих колективах; з Ленінградським НДІ вакцин і сироваток по профілактиці менінгококової інфекції у великих колективах; з «Біотехнологом» по імунопрофілактиці, лікуванню деяких вірусних захворювань; проводяться клінічні іспити різних препаратів.

Третьяков Віктор  Валерійович

Відділення очолює полковник медичної служби Третьяков Віктор Валерійович, лікар-інфекціоніст першої категорії, кандидат медичних наук (2013). Освіту здобув у Харківському державному медичному університеті (2000) та Українській військово-медичній академії (2003). З 2004р. працює інфекціоністом у ГВКГ, є учнем М.М. Городецького та В.В. Гебеша. Кандидатська дисертація “Клінічні, імунопатогенетичні прояви вітряної віспи у військовослужбовців та методи їх корекції”. Має понад 35 друкованих робіт. Володіє методикою ультразвукового дослідження та роботи з ВІЛ-інфікованими. Вільно розмовляє англійською. Опановує німецьку мову. Навчався на курсі з тропічної медицини у м. Амстердам, Нідерланди. Є співавтором 2 статей та виступів на міжнародних з'їздах клінічних вірусологів (Португалія, Іспанія). Особливу увагу приділяє дистанційному навчанню зі спеціальності в різних університетах світу (Southern California San Francisco, Emory) та втілює набутий досвід в практику.

Даниленко Юлія Ігорівна

Підполковник медичної служби Даниленко Юлія Ігорівна, старший ординатор відділення повітряно-крапельної інфекції клініки інфекційних захворювань. Лікар інфекціоніст ІІ категорії. Стаж роботи інфекціоністом – 10 років. Закінчила Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця у 2003 році та Українську військово-медичну академію у 2005 році. Прослухала курс інфекційних хвороб на кафедрі проф. Возіанової Ж.І. та пройшла спеціалізацію за фахом «Інфекційні хвороби» в Українській військово-медичній академії.

Лисько Володимир Іванович

Лисько Володимир Іванович, лікар-інфекціоніст вищої категорії, учасник бойових дій (ДРА, 1985-1987 рр.). Закінчив військово – медичний факультет при Куйбишевському медичному інституті в 1977 році, військово – медичну академію ім. Кірова в1985 році. З 1980 року працює інфекціоністом. Очолював інфекційні відділення в Прибалтиці, Німеччині, Туркменістані, Афганістані. Учень професорів К.С.Іванова, А.І.Іванова, Т.М.Зубіка.

Боклан Юлія Олександрівна

Боклан Юлія Олександрівна, лікар-інфекціоніст вищої кваліфікаційної категорії. Закінчила Українську медичну стоматологічну академію в м. Полтава в 2000 році. Навчалась під керівництвом професора Ж.І. Возіанової. Стаж роботи інфекціоністом 15 років. Має понад 15 друкованих робіт.

 

Буракова Тетяна Володимирівна, лікар-інфекціоніст. Працює у відділенні з 2014 року. Закінчила Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця у 2007 році та пройшла спеціалізацію за фахом «Інфекційні хвороби» в Українській військово-медичній академії.

Відділення повітряно-крапельних інфекцій старое

Відділення очолює лікар вищої категорії полков­ник медичної служби ГРУШКЕВИЧ Валентина Володимирівна.

        У міжепідемічний період у відділенні розміщується до 65 хворих. Робота організована з чітким урахуванням та дотриманням норм протиепідемічного режиму завдяки відповідному плануванню, розмежуванню хворих за контингентами та патологією у відокремлених палатах (боксах), відокремлення потоків хворих, які щойно захворіли та тих, які одужують.

        Злагоджена робота та дружня співпраця цивільних та військових лікарів Лисько В.В., Цівини І.І., Третьякова В.В., Боклан Ю.О. та Даниленко Ю.І., підкріплена доброзичливим та уважним ставленням медичного персоналу до хворих, ефективно стимулює хворих до одужання та гарантує індивідуальний підхід до кожного пацієнта.

       Достатньо зручне розташування відділення, створені умови для лікування не тільки військовослужбовців, а й цивільного населення на договірних засадах, забезпечують щороку лікувально-діагностичну та консультативну допомогу біля 3000 хворих та успішне виконання покладених завдань.

Для розміщення цивільних осіб у відділенні передбачена наявність палат підвищеного комфорту «напівлюкс» (на 2 особи з окремим санвузлом).

       За роки роботи відділення накопичено серйозний практичний досвід диференційної діагностики та лікування захворювань, які передаються повітряно-крапельним шляхом. 

       Зважаючи на несприятливу епідемічну ситуацію в Україні, актуальним та незамінним є постійний практичний досвід і удосконалення методів лікування, діагностики «дитячих» інфекцій у дорослих.

       У зв’язку з розвитком та поширенням, останнім часом, міжнародного туризму, важливим аспектом роботи є консультативна допомога по визначенню інфекційних ризиків (тропічні інфекційні хвороби) при виїзді в ендемічні країни, базована на здобутому досвіді миротворчих місій у Африці.

        Діагностичному пошуку сприяє використання сучасних лабораторних та інструментальних методів дослідження:

  •  загальні клінічні обстеження крові та сечі;
  • імунологічна діагностика (імунний статус);
  • бактеріологічна діагностика (чутливість мікрофлори до антибіотиків та ін.);
  • серологічні дослідження (TORCH, гепатити, ВІЛ-інфекція та ін.);
  • паразитологічні дослідження (мазки та товста крапля на збудника малярії та ін.);
  • молекулярно-біологічні дослідження (полімеразна ланцюгова реакція)
  • серологічна діагностика герпетичних інфекцій та ін.
  • УЗД;
  • ЕКГ та ЕХО-КГ;
  • Рентгенологічні дослідження;
  • МРТ ГМ. 

Напрямками медичної діяльності відділення є діагностика та лікування: 

  • «дитячих» інфекцій (кір, краснуха, вітряна віспа, епідемічний паротит, скарлатина);
  • гострих респіраторних захворювань (грип, аденовірусна інфекція та ін.) та їх ускладнень;
  • нейроінфекцій (менінгококова інфекція, різної природи менінгоенцефаліти та ін.);
  • стрептококових інфекцій (ангіна, бешиха та ін.);
  • герпетичних інфекцій (цитомегаловірусна, інфекційний мононуклеоз);
  • тропічних інфекцій (малярія, філяріатози та ін.);
  • опортуністичних інфекцій;
  • інших інфекцій (Лайм-бореліоз, токсоплазмоз, легіонельоз, пневмонія та ін.);
  • консультування з питань ВІЛ-інфекції (в тому числі анонімне обстеження як військових, так і цивільних).

      Практичні здобутки реалізуються в науковій роботі відділення (виконується 2 дисертаційних дослідження), результати роботи висвітлюються в спеціалізованих періодичних виданнях, медичній літературі, виконуються доповіді на конференціях, з’їздах інфекціоністів, конгресах.

Лікарі відділення приймають активну участь та підвищують власну кваліфікацію на зборах товариства інфекціоністів м. Києва та плідно співпрацюють з фахівцями інших інфекційних стаціонарів України, клінічною базою ДУ «Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л.Громашевського АМН України» та навчальних закладів МОЗ України.

Відділення є базою для навчання та підвищення кваліфікації для слухачів Української військово-медичної академії, лікарів військових медичних закладів МО України, інших силових міністерств  та МОЗ України.

       Завдяки досвіду та професіоналізму персоналу, наявності потужної лабораторної бази створюється запорука своєчасної діагностики та ефективного лікування інфекційних захворювань.

  Надаємо спеціалізовану допомогу ЦИВІЛЬНИМ особам!!!

Розмовляємо англійською та німецькою!!! WE SPEAK ENGLISH & DEUTSCH!!!

 E-mail: Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Тел. +38(044) 521-82-10 (начальник відділення), 521-85-26 (ординаторська) та 521-85-43 (ординаторська, кабінет довіри)

Дочірні категорії

<